ОПИС ДОСВІДУ

«Формування ключових компетентностей на уроках історії та правознавства

 в умовах сучасного освітнього простору»

ПЛАН

1.     Вступ

2.     Визначення поняття «компетентність», «компетенція» у науковому обігу, види компетентностей

3.     Формування компетентностей у процесі вивчення історії та правознавства

4.     Висновки

5.     Список літератури та Інтернет-ресурси

ВСТУП

Актуальність. Сформованість у особистості ключових компетентностей дає можливість: розв’язувати найрізноманітніші життєві проблеми, отримувати й критично аналізувати інформацію, приймати рішення, оцінювати соціальні наслідки дій, працювати в групі, включатись у проекти, організовувати безперервну самоосвіту, використовувати нові інформаційні технології, проявляти стійкість перед труднощами, знаходити нові рішення.

Гостроту проблеми в зміні пріоритетів у шкільній освіті та переорієнтацію на компетентнісний підхід переконливо продемонстрували результати міжнародних порівняльних досліджень, за результатами яких складається своєрідний світовий рейтинг якості освіти.

В Державному стандарті базової та повної середньої освіти більшість загально-навчальних умінь, навичок, засобів пізнання пов’язані з компетентністю, але, як показує практика, формування їх у школі є слабкою ланкою. Школа сьогодні не навчає дітей на достатньому рівні приймати рішення, використовувати інформаційні та комунікаційні технології, критично мислити, вирішувати конфліктні ситуації, орієнтуватися на ринку праці. Тому, складна науково-методична робота педагога повинна лежати за цією процедурою. Її якість багато в чому залежить від концептуального оформлення терміну «компетентність» як досвідченості суб’єкта у певній життєвій сфері. Змістовий наголос повинен робитися на досвідченості, а не на обізнаності, поінформованості суб’єкта у певній галузі, що повинно стати концептуальним «озброєнням». І, особливо, це стосується історії та правознавства, адже ці предмети першочергово формують політичні й соціальні компетенції, здатність брати участь у спільному прийнятті рішень, регулюванні конфліктів, функціонуванні й розвитку демократичних інститутів; міжкультурні компетенції; компетенції, що визначають володіння усним і письмовим спілкуванням; компетенції, пов'язані з адекватним сприйманням та застосуванням сучасної інформації; компетенції, що реалізують здатність і бажання вчитися як основу безперервної підготовки в професійному плані, а також в особистому й громадському житті.

Постановка проблеми. Цілеспрямоване входження України у світову спільноту модернізації міжнародного порядку в контексті визначених пріоритетів майбутнього світоустрою вимагає поетапної реалізації складової наявної мегасистеми цілісного освітнього простору, де виразною ознакою її змісту є розбудова на компетентнісно-орієнтованій основі, що зумовлено кількома причинами: по-перше, переходом світової спільноти до інформаційного суспільства, де пріоритетним вважається не просте накопичення знань та предметних умінь і навичок (мета так званої «знаннєвої педагогіки»), а й формування уміння вчитися, оволодіння навичками пошуку інформації, здатності до самонавчання упродовж життя, де ці новоутворення стають визначальною сферою діяльності людини [1; 10-11]; по-друге, упровадженням моделі особистісно-орієнтованого навчально-виховного процесу як оновленої парадигми освіти, яка передбачає визнання учня суб'єктом цього процесу, носієм двох груп якостей через уміння навчатися та бажанням вчитися, що можливе за умови, з одного боку, оволодінням ним продуктивними (загальнонавчальними) уміннями і навичками та розгорнутою рефлексією, а з іншого - сформованістю позитивного емоційно-ціннісного ставлення як до процесу діяльності, її результату, самореалізації особистості; по-третє, особливою актуалізацією глобалізації усіх сфер життєдіяльності особистості і суспільства в умовах загальноцивілізаційних тенденцій сучасного світу, що вимагає від школи надати молодій людині елементарних можливостей інтегруватися в різні соціуми, самовизначатися в житті, активно діяти, бути конкурентоспроможною на світовому ринку праці; по-четверте, необхідністю опанувати мистецтвом швидких трансформаційних змін у освітніх системах як у локальному (регіональному, національному) середовищі, так і глобальному просторі;

Науково обґрунтоване вирішення зазначених проблем детермінує переосмислення цілей підготовки учнів, їх реалізацію через компетентнісний підхід як важливого засобу модернізації змісту освіти.

Мета роботи дослідженні проблеми формування ключових компетентностей учнів в умовах сучасного освітнього простору, через призму створення необхідних умов на уроках історії та правознавства.

Завдання – вивчити та проаналізувати історичні віхи становлення та розвитку компетентнісно-орієнтованого навчання; дати визначення поняттям  «компетентність», «компетенція»; схарактеризувати дієві засоби формування компетентностей у навчальному закладі; означити наукові підходи до формування компетентностей, розкрити методичні прийоми формування ключових компетентностей на уроках історії та правознавства на основі власного досвіду.

Аналіз актуальних досліджень та публікацій. Зазначимо, що поняття «компетентнісна освіта» (Competency-Based Education) виникло у США наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ століття, підґрунтям якого стали вимоги бізнесу і підприємництва щодо випускників вищих навчальних закладів стосовно їх невпевненості і браку досвіду при інтеграції та застосуванні знань у процесі прийняття рішень у конкретних ситуаціях [3; 8-10 ]. При цьому очевидним є те, що чим більше компанія заснована на знаннях, тим більше вразливим стає її становище, тому що все більша частина цінностей компанії буде «йти додому» наприкінці робочого дня [4; 12.]. Однією з перших публікацій з даної проблематики стала стаття D.McClelland «Тестувати компетентність, а не інтелект» [5; 7-8]. Проте не у США, а у Великобританії концепція компетентнісно-орієнтованої освіти з 1986 року була взята за основу національної системи кваліфікаційних стандартів і отримала офіційну підтримку керівництва. Відтак, вже у 1997 році в рамках Федерального статистичного департаменту Швейцарії та Національного центру освітньої статистики США й Канади було започатковано програму «Визначення та відбір компетентностей: теоретичні й концептуальні засади» (DeSeCo) [6; 9-12].

Протягом останнього 25-ліття ґрунтовна дискусія навколо проблем того, як для забезпечення гармонійної взаємодії людини із швидко розвиваючим інформаційно-технологічним суспільством дати їй знання, уміння та компетентності, розгорнулася перш за все у США, Канаді, Великій Британії, Франції, Німеччині, Новій Зеландії, Австрії, Росії, Україні, Угорщині, Румунії, Латвії, Литві та інших державах. Ці питання стали у центрі уваги міжнародних організацій, що працюють у сфері освіти, а саме: ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ, ПРООН, Рада Європи, Організація Європейського співробітництва та розвитку, Міжнародний департамент стандартів та ін. При цьому, основним пріоритетом діяльності Програми розвитку Об'єднаних Націй є сприяння реалізації Цілей розвитку тисячоліття ООН, затверджених на саміті 2000 року, де важливим компонентом стала реалізація проекту «Освітні політика та освіта «рівний – рівному» (ПРООН) [7;5], що стосуюється модернізації змісту освіти та формування у молоді ключових компетентностей.

Ці питання є ключовими у нормативних документах у галузі розвитку національної освіти, зокрема: Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті, концептуальних положеннях, викладених МОН України на парламентських слуханнях 19 червня 2009 року «Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів» та інші.

Компетентнісний підхід в системі загальної середньої освіти є предметом наукового дослідження вітчизняних науковців - І. Драча, І. Бабин, П.Бачинського, Н. Бібік, Г. Гаврищак, І.Гудзик, Н. Дворнікової, Я. Кодлюк, О. Локшиної, С. Ніколаєнко, О. Овчарук, Л. Пильгун, О.Пометун, І. Родигіна, К. Савченко, О. Садівник, Л. Сень, С.Сисоєвої, О.Ситник, Т. Смагіної,  Г.Терещук, С.Трубачевої, Н. Фоменко та інш.

Характеристику компетентнісного підходу знаходимо у дослідженнях учених, зокрема: М. Авдєєвої, В. Байденко, В. Болотова, Е.Бондаревскої, В. Введенського, Н.Вовнової, А. Войнова,  А. Вербицького, Г. Дмитрієва, Д. Іванова, І. Зимньої, В. Краєвського, К.Митрофанова, А.Петрова, В.Сєрікова, О.Соколової, Е.Тетюниної, А.Хуторського та ін.

Як методологічна основа забезпечення цілей, змісту і якості освіти компетентнісний підхід розглядається значною частиною у зарубіжних дослідників, серед яких найбільш відомі Дж. Равен, Дж. Боуден, С.Маслач, М.Лейтер, Е.Шорт, Е.Тоффлер, Р.Уайт, А.Бермус, Р. Хайгерті, та інші.

Першочергово зазначимо, що аналіз праць, присвячених розвитку компетентнісно-орієнтованого навчання (А.Хуторський, Дж.Равен, Р.Уайт, А.Маркова, І.Зимня), дає можливість умовно поділити цей процес на три етапи:

Виділимо періоди у дослідженні теми. Перший етап (1960 - 70-ті роки ХХ століття), коли вперше в науковій літературі з'являються поняття «компетентність», «компетенція» і розпочинається наукова робота над виділенням та систематизацією різних видів компетентностей. Відзначається, що діяльність людини, зокрема засвоєння нею будь-яких знань, умінь і навичок, складається з конкретних дій, операцій, що їх виконує людина. Причому, виконуючи їх, розмірковуючи над їх виконанням, усвідомлюючи потребу в них та оцінюючи їх важливість для себе або для суспільства, людина тим самим розвиває компетентність у тій чи іншій життєвій сфері, де вона відчуває себе здатною ефективно функціонувати (тобто є компетентною), реалізовуючи себе через так звані «ключові» чи життєві компетентності. Якщо ж компетентність поширюється на вужчу сферу, наприклад, у рамках певної навчальної дисципліни, то можна говорити про предметну чи галузеву компетентність. Компетентність - це результативно-діяльнісна характеристика освіти, нижнім порогом, компетентності якої є досягнутий рівень діяльності випускника, що необхідний і достатній  для мінімальної успішності в досягненні його результату [12;15-21 ];

Другий етап (1970-90 - ті роки ті роки ХХ століття), - вдалося створити перелік ключових компетенцій. Зокрема, Джон Равен в своїй книзі «Компетентність в сучасному суспільстві» дає розгорнуте тлумачення цього терміну, а також наводить список 39 компетентностей, особливу увагу зосередивши на категоріях «готовності», «впевненості», «здатності», «відповідальності» людини [12;14-15 ];

Третій етап (кінець 80-х - початок 90-х рр. ХХ ст.), де була спроба визначити компетентності як певний освітній результат, домінантою якого, попри деякі розбіжності в наукових підходах, є визнання досліджень у США, вченими яких визначають три основних компоненти в компетентнісній освіті (формування знань, умінь і цінностей особистості), де компетенція виступає головною складовою компетентнісно-орієнтованого навчання. При цьому, система компетентностей в освіті має ієрархічну структуру, рівні якої складають [12; 15 - 25]: ключові компетентності (міжпредметні та надпредметні компетентності), які визначаються як здатність людини здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культурнодоцільні види діяльності, ефективно розв'язуючи актуальні індивідуальні, соціальні та інші проблеми; загально-галузеві компетентності, які набуває особа упродовж засвоєння змісту тієї чи іншої освітньої галузі у всіх класах середньої школи, вищого навчального закладу і які відбиваються у розумінні «способу існування» відповідної галузі - тобто того місця, яке ця галузь займає у суспільстві, а також уміння застосовувати їх на практиці в рамках культурнодоцільної діяльності для розв'язування індивідуальних та соціальних проблем; предметні компетентності, які набуває особа упродовж вивчення того чи іншого предмету, навчальної дисципліни у всіх класах середньої школи, вищого навчального закладу протягом конкретного навчального року або ступеня навчання [8; 2 - 6].

Наукова новизна полягає у тому, що на основі власного досвіду роботи автором визначено основні аспекти формування ключових компетентностей учнів на уроках історії та правознавства в умовах сучасного освітнього простору; узагальнено досвід роботи за означеною темою.

Запропоновано вирішення методичної проблеми, що полягає у дослідженні компетентнісного підходу у працях педагогів, розкрито методичні аспекти формування ключових компетентностей у процесі навчання, означено дієві засоби формування ключових компетентностей у процесі вивчення історії та правознавства, сформовано наукові підходи.

Методологічну основу праці склали наукові принципи, загальнонаукові, педагогічні, історичні методи дослідження. В основу теоретико-типологічної бази дослідження покладені принципи об’єктивності та науковості, що були провідними при написанні роботи. Принцип об’єктивності та науковості передбачав вивчення у творах авторів різних підходів до визначення компетентності, її характеристик.

Дослідження побудоване за проблемним принципом, який дає можливість аргументовано розкрити тему. Спираючись на методологічне підґрунтя, проблема вивчалися у контексті розвитку суспільства, освіти, на які впливає сукупність його культурних та духовних надбань.

До загальнонаукових методів дослідження слід залучити аналіз і синтез. До спеціальних історичних методів дослідження, які залучалися до написання роботи віднесено історіографічні та джерелознавчі. Так, методи історіографічної періодизації і систематизації дозволили розділити історіографію дослідження на періоди. Методи термінологічного аналізу сприяли визначенню термінів.

Практичне значення полягає у можливості їх використання з методичною, науковою, навчальною метою. Отримані результати і висновки є, насамперед, теоретико-методологічною, методичною основою для поглиблення знань вчителів з проблем навчання учнів історії та правознавству.

Основні положення та висновки роботи можуть бути використані вчителями при підготовці до уроків, під час розробки спеціальних курсів, факультативів, програм; для поповнення методичної скарбнички з означеної проблеми.

Особистий внесок полягає у тому, що автором самостійно здійснено дослідження формування ключових компетентностей учнів на уроках історії та правознавства; на основі власного досвіду роботи визначено основні аспекти їх формування в умовах сучасного освітнього простору; узагальнено досвід роботи за означеною темою.

Апробація результатів дослідження відбувалась у формах доповідей на всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях: «Гуманізація освіти – найважливіший фактор соціальної стабільності». Всеукраїнська науково-практична конференція (7 грудня 2012 року), «Гуманизация системы образования: состояние и перспективы». Инновации в технологиях и образовании: сб. ст. участников VI Международной научно-практической конференции «Инновации в технологиях и образовании» (17–18 мая 2013 г.), «Впровадження компетентнісного підходу у навчальний процес навчального закладу. Міжнародна науково-практична конференція «Педагогіка і психологія: сучасні тенденції та чинники розвитку» (1-2 лютого 2013 м. Одеса) та ін. Також питання дослідження висвітлювались у працях, які брали участьу виставці-ярмарці педагогічних ідей та технологій: «Активізація пізнавальної діяльності учнів на уроках історії та правознавства шляхом впровадження активних методів навчання (Диплом ІІІ ступеню,), «Інтерактивні технології на уроках історії та правознавства (Диплом ІІІ ступеню, 2011р.), «Проектні технології по активізації розумової діяльності учнів у процесі навчання» - 2012р., «Групові та кооперативні форми організації діяльності учнів на уроках історії – 2012р.. 6 наукових статей опубліковано автором у збірниках наукових праць, рекомендованих ВАК України.

Визначення поняття «компетентність», «компетенція» у науковому обігу, види компетентностей

Відтак, поняття «компетенція» та «компетентність» трактуються по-різному. Так, словник іноземних слів розкриває поняття «компетентний» як такий, що володіє компетенцією - колом повноважень певної галузі, особи або колом справ: competent (франц.) - компетентний, правомірний; competens (лат.) - відповідний, здібний; competence (англ.) - здібність (компетенція) [1; 34]. У більшості зарубіжних досліджень останніх років (Cl.Beelishe, M.Linard, B.Rey, L.Turkal, M.Joras і ін.), поняття «компетенція» трактується не як набір здібностей, знань та вмінь, а як здібність чи готовність мобілізувати усі ресурси (організовані в систему знання та вміння, навички, здібності і психологічні якості), необхідні для виконання завдання на високому рівні, адекватні конкретній ситуації, тобто відповідно до цілей і умов перебігу процесу [12; 31 - 32].

Виходячи з того, що в перекладі з латинської мови слово «competentia» означає коло питань, з якими людина добре обізнана, має певний досвід, відомі російські вчені А. Хуторський та В. Краєвський трактують «компетентність» у певній галузі як «володіння відповідними знаннями й здібностями, які дозволяють ґрунтовно судити про цю галузь і ефективно діяти в ній» [8; 9]. Тобто компетентність є результатом набуття компетенції.

Ґрунтовним науковим підходом відзначається розгляд поняття «компетентності» Міжнародною комісією Ради Європи, якою було сформульовано перелік ключових компетенцій з використанням логічно визначеного ряду: вивчати – шукати - думати - співпрацювати - діяти -адаптуватись [9; 5 - 15]. При цьому, перелік восьми ключових компетенцій для навчання упродовж життя, якими повинен володіти кожний європеєць, визначені як робочою групою по підготовці звіту Європейській раді в Стокгольмі, так і Єврокомісією, що  включає:

o        навички рахування та письма - компетенція в галузі рідної мови;

o        базові компетентності в галузі математики, природничих наук та технологій - математична і фундаментальна природничо-наукова та технічна компетенції;

o        іноземні мови - компетенція в сфері іноземних мов;

o        використання інноваційних технологій - або інформаційні та комунікаційні технології - комп'ютерна компетенція;

o        здатність та уміння навчатись - навчальна компетенція;

o        соціальні навички - міжособистісна, міжкультурна та соціальна компетенції, а також громадянська компетенція;

o        підприємницькі навички - компетенція підприємництва;

o        загальна культура та етика - культурна компетенція  [9; 4-8].

Узагальнивши здобутки європейських і вітчизняних учених, учасники робочої групи з питань запровадження компетентнісного підходу, створеної в рамках проекту ПРООН «Освітня політика та освіта «рівний – рівному», запропонували орієнтовний перелік з 7 ключових компетентностей:

o ·      уміння вчитися;

o ·      загальнокультурна;

o ·      громадянська;

o ·      підприємницька;

o ·      соціальна;

o ·      компетентності з ІКТ;

o ·      здоров'язберігаюча.

В Україні серед ключових компетентностей, які сьогодні визначені як орієнтири для виявлення результативності освітнього процесу, є: навчальна, соціальна, компетентність з інформаційних та комунікаційних технологій, економічна (підприємницька), загальнокультурна, валеологічно-оздоровча та громадянська.

Таким чином, компетенція та компетентність є взаємодоповнюючими та взаємообумовлюючими поняттями. Компетентність, як і компетенція, є інтегральною характеристикою особистості, здобутими нею якостями, де узагальнюючою категорією двох понять виступає діяльність. Тобто компетенція є сферою відношень, що існують між знанням та дією у практичній діяльності.

Поняття «компетенція» включає не тільки когнітивну й операційно-технологічну складові, але й мотиваційну, етичну, соціальну, поведінкову сторони (результати освіти, знання, уміння, систему ціннісних орієнтацій). У формуванні компетенції вирішальну роль відіграє не тільки зміст освіти, але також і освітнє середовище навчальних закладів, організація освітнього процесу, освітні технології тощо. Треба підкреслити узагальнений, інтегральний характер поняття «компетенція» стосовно понять «знання», «уміння», «навички». Отже, «компетентність» - це інтегрована характеристика якостей особистості, результат підготовки для виконання діяльності в певних соціально-особистісних предметних областях (компетенціях), який визначається необхідним обсягом і рівнем знань та досвіду у певному виді діяльності; «компетенція» включає знання й розуміння (теоретичне знання академічної області, здатність знати й розуміти), знання як діяти (практичне й оперативне застосування знань до конкретних ситуацій), знання як бути (цінності як невід'ємна частина способу сприйняття й життя з іншими в соціальному контексті). Це предметна область, у якій індивід добре обізнаний і в якій він проявляє готовність до виконання діяльності.

Формування компетентностей у процесі вивчення історії та правознавства

Дієвим засобом формування ключових компетенцій є педагогічні технології, які розглядаються як сукупність методів навчання через призму релевантних ознак освітніх результатів, їх дієвості при визначенні якості освіти. А саме :

o ·  діагностично поставлені цілі із врахуванням вимог виконання навчального плану при підготовці учнів за визначеними галуззю знань, напрямом, профілем, спеціалізацією;

o ·      орієнтація усього навчального процесу на гарантоване досягнення цілей, виконання завдань;

o ·     постійний зворотній зв'язок у вигляді поточної і підсумкової оцінки проміжних і кінцевих результатів знань, умінь, практичних навичок із застосуванням систематизованих критеріїв факторно-критеріального аналізу, засобів діагностики;

o · відтворюваність навчального циклу упродовж життя, його інваріантність стосовно суб'єктів освітнього простору;

o ·   створення системи управління навчального закладу, визначення ролі та порядку запровадження важелів управління якістю освіти

o врахуванням типу закладу.

Зі змінами у змісті освіти, а саме: зміни в методиці викладання предметів; широке впровадження в практику навчання таких альтернативних форм, як проектна та дослідницька діяльність; посилення діяльнісного характеру освіти. Модель розвитку компетентності  вбачається схематично так: БУТИ - ВОЛОДІТИ (креативна функція) - ВМІТИ (діяльнісна функція) -ЗНАТИ (інформаційна функція).

Для формування ключових компетентностей учнів на уроках проводиться кропітка, творча робота. У своїй діяльності вчитель використовує різноманітні методи та прийоми, форми роботи, схарактеризуємо їх:

соціальна компетентність:

ž     Стимулювання діалогічного спілкування;

ž     Проведення занять  з залученням активних методів та прийомів навчання

ž     Проведення гуманітарних факультативів

ž     Написання творів за темами: «Якби я був президентом…», «Якби я був директором…»;

ž     Формування засобами предмета патріотичних почуттів, поваги до історії, традицій, рідної мови та  державних символів.

Полікультурна

ž     Проведення інтегрованих уроків, уроків-екскурсій, зустрічей з цікавими людьми;

ž     Проведення рольових ігор, «круглих столів» з питань культури та мистецтва;

ž     Відвідування театру з подальшим обговоренням змісту та характеристикою образів даного твору;

ž     Застосування нетрадиційних форм організації уроків;

ž     Сприяння розвитку духовності учнів

Комунікативна

ž     Підготовка дидактичних матеріалів до уроку для обговорення (репродукцій, карток, уривків з фільмів)

ž     Порівняння історичних сюжетів, особистостей

ž     Підготовка тез для усних виступів

ž     Розробка системи нестандартних уроків, які передбачають максимальне спілкування учнів

ž     Залучення учнів до випуску газет, вісників;

ž     Стимулювання критичного ставлення до власної роботи, висловлення власної думки та адекватного сприйняття відгуків

ž     удосконалення вміння слухати і чути з метою запобігання помилок у чужому і власному мовленні

Інформаційна

ž     Розвиток умінь учнів обирати потрібні джерела інформації

ž     Удосконалення вмінь використовувати додаткову літературу

ž     Проведення інформаційних диктантів

ž     Вироблення вмінь складати та читати схеми

ž     Зустрічі з живими носіями інформації

ž     Залучення учнів до використання комп'ютера як інструмента здобуття інформації

ž     Виховання загальної інформаційної культури

Самоосвіти і розвитку

ž     Створення програми самоосвітньої діяльності учнів

ž     Визначення проблеми, над якою передбачається працювати

ž     Підбір та опрацювання літератури

ž     Складання тез, виписок, опорних конспектів, виконання творчих завдань

ž     Створення словника понятійно-термінологічного поля.

Компетентність продуктивної творчої діяльності

ž     Творчий підхід до вибору теми рефератів

ž     Раціональний підбір творчих завдань

ž     Реалізація нестандартних форм проведення уроків, що передбачає активізацію творчого потенціалу учнів, інтегрованих уроків, дебатів тощо

ž     Проведення інтенсивної позакласної роботи з предмета

ž     Проведення тижнів історії та правознавства

Як же проявляється Компетентність? Як визначити її спрямованість?

ž     на основі знань, умінь, навичок;

ž     у конкретній ситуації;

ž     за певних умов, при наявності індикаторів – прикладів, зразків навчальних та контрольно-оціночних завдань;

ž     при наявності особистої мотивації

Пріоритетними у формуванні зазначених компетенцій вважаємо гуманістичний, системний та акмеологічний підходи.

Гуманізація освіти – це орієнтація освітньої системи на розвиток і становлення відносин взаємної довіри та співробітництва в навчально-виховному процесі. Гуманізація освіти обумовлена глобальними перспективними змінами, що відбуваються в сучасному світі, в освітньому просторі. Мета освіти полягає у становленні та розвитку особистості, здатної до самореалізації, для якої характерна гуманістична спрямованість її цінностей; освіта є активною навчально-пізнавальною діяльністю особистості, яка базується на внутрішній його мотивації, а також на повноцінному спілкуванні учня і вчителя; при цьому участь у спільній розробці та прийнятті рішень заохочується; найбільш успішно освіта відтворюється в умовах турботи, уваги, співробітництва, а не формального керівництва.

Гуманістичний підхід до формування зазначених компетенцій розкриває людину як унікальну цілісну особистість, що розвивається у процесі активної самореалізації свого творчого потенціалу в системі взаємодії з іншими людьми. Кінцевою метою гуманістичного підходу до формування компетенцій є формування самосвідомості та становлення його як особистості в суспільстві.

Гуманістичний підхід здійснюється шляхом насичення предмету загальнолюдськими проблемами та цінностями, індивідуалізації та диференціації процесу навчання. Індивідуалізація навчання передбачає вибір способів, прийомів, темпу навчання, врахування індивідуальних особливостей учнів, рівня розвитку їх здібностей. Диференціація виявляється у варіативності змісту, форм і методів навчання, засобів методичної підтримки відповідно до наявного рівня навчальних досягнень.

Реалізація цього підходу характеризується такими показниками: звернення освітнього процесу до людини як основного його об’єкту, насичення змісту освіти проблемами людини; організація освіти не як сукупності заходів, а як цілісної системи життєдіяльності педагога й учня.

Системний підхід відображає взаємозв'язок і взаємозалежність явищ і процесів навколишнього середовища. Його сутність у тому, що він дозволяє виявити ті інтегративні системні властивості та якісні характеристики, які відсутні в окремих складових компонентах системи.

Системний підхід дозволяє визначити освіту як систему, з її структурою й особливостями, принципами та законами розвитку. Він надає можливостей прогнозувати розвиток освітньої системи в певних соціокультурних умовах, проектувати й реалізовувати різні моделі керування нею.

Суть системного підходу до формування компетенцій полягає в тому, що він дозволяє виявити їх роль як окремих компонентів системи у розвитку особистості як системного цілого. Таким чином, системний підхід до формування компетенцій передбачає дослідження об'єкта освітнього процесу як складної системи, а саме: визначення його індивідуальних характеристик і особливостей сприймання зовнішнього середовища; побудова взаємодії з ним на основі оцінки його індивідуальних якостей, і, навпаки, оцінка індивідуальних якостей через його характеристику як цілісності. А навчання можна вважати таким видом освітнього процесу, за допомогою якого створюється основа для формування компетенцій.

Реалізація системного підходу до формування компетенцій здійснюється на основі формування сутнісних системних знань із установленням міжпредметних зв'язків і цілісних уявлень про навколишній світ.

Акмеологічний підхід тісно пов'язаний із гуманітарним та системним підходами при організації сучасного процесу навчання і має визначальне значення для формування ключових компетенцій.

Характерними ознаками акмеологічного підходу є прогресивна спрямованість, інтенсивність, принципова незавершеність (відкритість для наступного витка розвитку).

Нагальним завданням акмеологічного підходу до навчання є озброєння суб'єкта діяльності знаннями й технологіями, що забезпечують можливість його успішної самореалізації в різних сферах діяльності, зокрема у виборі майбутньої професії. Акмеологічний підхід передбачає задіяння творчого потенціалу людини, що відповідає сучасним соціально значущим цілям та орієнтирам, спрямований на формування її готовності до нововведень, потреби до самовдосконалення з урахуванням своїх потенційних здатностей та вимог суспільства.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Таким чином, ключові компетенції розглядаються як основний освітній результат у процесі вивчення предмету, трактуються як міжкультурні та міжгалузеві знання, вміння, здібності, які необхідні для адаптації та продуктивної діяльності в різних співтовариствах. Ключові компетенції є універсальними для соціальної адаптації особистості, її вільної орієнтації в сучасному інформаційному та культурному просторах, розвитку її творчого потенціалу. Саме ці компетенції слід вважати ключовими в єдиному освітньому просторі, а отже такими, які будуть сприяти вільному доступу до загальноєвропейських освітніх можливостей і послуг.

Запропоновані наукові підходи до формування компетенцій є теоретичною базою для створення такого освітнього середовища, яке б сприяло розкриттю та розвитку всіх потенційних можливостей особистості, активізації її самопізнання та самовдосконалення, здатностей приймати самостійні рішення у нестандартних умовах. А методичні доробки вчителя, застосування визначених методів та прийомів - творчим внеском в навчально-методичне забезпечення уроків історії та правознавства в школі, його доповненням та збагаченням.

Перспективи роботи над темою. Удосконалення формування ключових компетенцій учнів на уроках історії та правознавства, опрацювання наукової та методичної літератури за темою, клопотання про розширення варіативної частини предметів історичного та правового напряму, розширення простору регіонального, міжнародного співробітництва (участь у всеукраїнських, міжнародних конференціях, семінарах, програмах по обміну досвідом, проектах і т.п.), залучення до співробітництва громадських організацій, історичних діячів, науковців.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ ТА ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСІВ

1.           Зимняя И.А. Ключевые компетенции – новая парадигма результата образования / И.А. Зимняя // Высшее образование сегодня. – 2003. – № 5. – С. 34 – 42.

2.           Зязюн І.А. Інтелектуально-творчий розвиток особистості в умовах неперервної освіти // Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи: Монографія / За ред. І.А. Зязюна. – К., 2000. – 341 с.

3.           Субетто А.И. Квалитология образования / А.И. Субетто - СПб.- М., 2000. – 200 с.

4.           Наукове та методичне забезпечення впровадження педагогічних інновацій // Збірник наукових праць / Ред. кол. Л.І.Даниленко та ін. – Херсон, 1999. – С. 5-17.

5.           Педагогика открытости и диалога культур // Под ред. М.Н.Певзнера, В.О.Букетова, О.М. Зайченко. – М., 2000.- 265 с.

6.           Шевандрин Н.И. Социальная психология в образовании / Н.И. Шевандрин - М., 1996. – 554 с.

7.           Петракова Т.И. Ценностный потенциал базового образования в духовно-нравственном воспитании учащихся / Т.И. Петракова – М., 2002. – 281 с.

8.           Хуторський А.В. Ключові компетенції та освітні стандарти// Інтернет-журнал "Ейдос". - 2002. - 23 квітня. http://www.eidos.ru/journal/2002/0423.htm. - У надзаг: Центр дистанційного освіти "Ейдос", e-mail: list@eidos.ru

9.           Ключові компетенції та освітні стандарти. Стенограма обговорення доповіді А. В. Хуторського в РАО// Інтернет-журнал "Ейдос". - 2002. - 23 квітень. http://www.eidos.ru/journal/2002/0423-1.htm. - У надзаг: Центр дистанційної освіти "Ейдос", e-mail: list@eidos.ru

10.      Болотов В. А. Компетентностная модель: от идеи к образовательной программе / В. А. Болотов, В. В. Сериков // Педагогика. - 2003. -Вип. 10. - С. 8-14

11.      Зимняя И. А. Ключевые компетентности как результативно-целевая основа компетентностного подхода в образовании / И. А. Зимняя. - М. : Исслед. центр проблем качества подготовки специалистов, 2004. - 38 с.

12.      Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи: Бібліотека з освітньої політики / Під заг. ред. О.В. Овчарук. - К.: „К.І.С. ", 2004.- 112 с.

13.      Хуторский А. В. Ключевые компетенции. Технология конструирования / А. В. Хуторский // Народное образование. - 2003. - № 5. - С. 55-61.

Анотація. Чаркіна Т. І. Формування ключових компетентностей на уроках історії та правознавства в умовах сучасного освітнього простору. У роботі досліджено проблему формування ключових компетентностей учнів в умовах сучасного освітнього простору, через призму створення необхідних умов на уроках історії та правознавства. Вивчено та проаналізувано історичні віхи становлення та розвитку компетентнісно-орієнтованого навчання; визначено поняття  «компетентність», «компетенція»; схарактеризувано дієві засоби формування компетентностей у навчальному закладі; означено наукові підходи до формування компетентностей, розкрито методичні прийоми формування ключових компетентностей на уроках історії та правознавства на основі власного досвіду.

Annotation. Tatyana Charkina. Key competences formations at  history and law lessons  in  modern educational space.There is an investigation of pupils adequacy formation problem in  modern educational space.It is represented through the  creation prism of the necessary conditions at  history and jurisprudence lessons.Milestones of formation and development of competence-based learning were studied and analysed.The concept of competence and competency was defined .Active means of school competence formation  are characterized.Scientific approaches of competencies development are noted. There was the   disclosure of instructional techniques of key competencies formation  at history and law lessons  on  personal experience basis.